Що ми лікуємо

Епілепсія є одним із найбільш поширених захворювань нервової системи, яке вражає 1-2% дорослого населення та 3% дітей. Основним методом лікування епілепсії є тривалий, інколи довічний прийом антиепілептичних препаратів (АЕП). Однак у однак у 25 – 35% хворих медикаментозна антиепілептична терапія є неефективною і в таких хворих діагностується фармакорезистентна епілепсія.

Фармакорезистентна епілепсія належить до тяжких форм епілепсії, яка характеризується частими, інколи серійними епілептичними нападами, повторними епілептичними статусами, прогресуючими психоемоційними та когнітивними розладами. Такі хворі стають потенційними кандидатами до хірургічного лікування та потребують додаткового спеціалізованого обстеження, метою якого є визначення доцільності проведення операцій та вибір певного виду хірургічного втручання.

Нині використовують різні види хірургічних втручань, які можна розділити на резекційні та паліативні. Метою перших є резекція епілептичного фокуса, основним компонентом якого є нейрони, котрі генерують пароксизмальну епілептичну активність. Паліативні хірургічні втручання спрямовані на блокування поширення епілептичної активності в межах однієї півкулі головного мозку або з однієї півкулі в іншу. Останній вид хірургічних втручань використовують у разі неможливості резекції епілептичного фокуса.

Хвороба Паркінсона є одним із найпоширеніших нейродегенеративних захворювань нервової системи. В Україні на паркінсонізм страждає близько 70 тис. осіб. У 9 тис. пацієнтів щорічно вперше діагностують цю недугу. Сучасна лікувальна тактика ХП передбачає призначення патогенетичної терапії з одночасною профілактикою побічних ефектів, які виникають при тривалому вживанні специфічних протипаркінсонічних препаратів. Незважаючи на їх високу ефективність, у 70 % хворих через 2–5 років після початку дофамінергічної леводопа-замісної терапії розвиваються передбачувані побічні рухові (моторні флуктуації, дискінезії, акінетичний криз) та нерухові (ортостатична гіпотензія, дисфагія, запор, порушення сечовиділення, когнітивні та психоемоційні розлади) ефекти.
У разі проградієнтного перебігу захворювання, низької ефективності специфічної протипаркінсонічної терапії та розвитку побічних явищ від терапії хворим можна запропонувати хірургічне лікування. Найефективнішими видами хірургічного лікування хвороби Паркінсона вважають глибинну мозкову стимуляцію і стереотаксичну деструкцію. Кожна із операцій має переваги та недоліки. Пріоритетним напрямом хірургічного лікування ХП є хронічна електростимуляція за допомогою імплантації внутрішньомозкових електродів. Показано, що глибинна мозкова стимуляція сприяє значному регресу моторних виявів ХП і поліпшенню якості життя хворих.
До стереотаксичних аблятивних втручань відносять класичну радіочастотну термодеструкцію, а також радіохірургічну гамма-ніж операцію, сфокусовану ультразвукову деструкцію та лазерну термічну абляцію.

РЕЗЮМЕ
Хвороба Паркінсона є одним із найпоширеніших нейродегенеративних захворювань нервової системи. Незважаючи на високу ефективність медикаментозної терапії, у 70 % хворих через 2–5 років після початку лікування розвиваються побічні ефекти леводопа-замісної терапії, у вигляді моторних флуктуацій, дискінезій, акінетичного кризу, та інших.
У разі проградієнтного перебігу захворювання, низької ефективності специфічної протипаркінсонічної терапії та розвитку побічних явищ від терапії хворим можна запропонувати хірургічне лікування. Найефективнішими видами хірургічного лікування хвороби Паркінсона вважають глибинну мозкову стимуляцію і стереотаксичну деструкцію.

Есенційний тремор є одним із найбільш поширених екстрапірамідних захворювань нервової системи, яке вражає до 5 – 10% населення планети.  Медикаментозна терапія призводить до покращення стану у 50-75% хворих. Інша група хворих потребує нейрохірургічного лікування, ефективність якого сягає 85 – 100%. 

На теперішній час використовують дві хірургічні методики:  глибинна мозкова стимуляція та стереотаксична абляція (деструкція). Кожний із хірургічних методів має свої переваги та недоліки. Вибір хірургічної тактики ґрунтується на індивідуальному підході з урахуванням віку хворого, характеру перебігу захворювання.

Дистонія відноситься до хронічних захворювань нервової системи, яке клінічно проявляється зміною м’язового тонусу та мимовільними тонічними скороченнями м’язів тулуба та кінцівок. Захворювання розвивається поступово та неухильно прогресує. Дистонія розділяється на первинну та вторинну форми. Первинна або ідіопатична сімейна дистонія відноситься до генетично обумовленої, спадкової форми захворювання, яка в більшості випадків дебютує у підлітковому віці і, не дивлячись на медикаментозне лікування, призводить до погіршення стану хворих та інвалідизації. 

У випадках неефективності медикаментозного лікування або локального введенням бутулінового токсину показано проведення нейрохірургічного втручання, яке в більшості випадків призводить до значного регресу симптомів захворювання та покращення якості життя хворих. На теперішній час найбільш поширеними методами хірургічного лікування є глибинна мозкова стимуляція та стереотаксична деструкція, яка є високо ефективною при лікування сегментарної дистонії. 

Спастична кривошия (краініоцервікальна дистонія) – є одним із видів фокальної дистонії, клінічними проявами якої є патологічна установка голови та невимушені патологічні гіперкінези голови та шиї. Фіксована патологічна установка голови, пози може бути декількох варіантів: латероколліс – нахил голови в бік до плеча, ретроколліс – нахил голови до заду, антероколліс – нахил голови до переду.
В більшості випадків захворювання виникає у віці від 25 до 50 років. Жінки хворіють вдвічі частіше ніж чоловіки. З часом патологічне скорочення м’язів шиї зростає, вимушене положення голови стає стійким, в деяких випадках розвивається стійкий больовий синдром.

На ранніх етапах спастичної кривошиї призначають медикаментозну терапію, зокрема препарати леводопи, агоністи дофамінових рецепторів, антиепілептичні препарати, нейролептикі. На сьогодні ефективним методом лікування вважається локальне введення ботулотоксину, ефективність якого сягає 65 – 85%. У випадку прогресування захворювання, неефективності медикаментозної терапії та ботулотоксину показано хірургічне лікування.

Серед хірургічних методів лікування виділяють різні денерваційні операції (селективна нейротомія, радикотомія) та стереотаксичні xірургічні втручання (радіочастотна абляція та глибинна мозкова стимуляція). На теперішній час доведена висока ефективність і безпечність методи нейростимуляції у лікуванні різних видів фокальної дистонії, зокрема спастичної кривошиї.

Залежно від етіології біль розділяют на ноцицептивну або нейропатичну. Ноцицептивна біль виникає внаслідок травматизації органів або тканин, що спричинює стимуляцію больових рецепторів. Така біль виникає після травми,  опіку, хірургічного втручання, ракового ураження. Нейропатична біль виникає внаслідок ураження соматосенсорної системи організму і за даними сучасної літератури вражає 7-8% населення Європи. В більшості випадків нейропатична біль успішно лікується медикаментозно, однак у 5% хворих виникає нестерпний больовий синдром, який потребує хірургічного лікування. 

У випадках розвитку нестерпного больового синдрому різної етіології використовують різні нейрохірургічні методи лікування. 

Сучасна нейрохірургічна тактика в нейроонкології направлена на дотримання реального співвідношення між очікуванням позитивного ефекту від операції та ризиком операційних ускладнень, які можуть погіршити якість життя хворих. При можливості тотального та безпечного видалення пухлин головного мозку, пріоритетним методом є мікрохірургічне видалення пухлини з подальшим проведенням променевої або хіміотерапії, залежно від результатів гістологічного дослідження. 

У випадках глибинної локалізації  пухлини або її розміщення у функціонально-важливій ділянці головного мозку показана мініінвазивна стереотаксична біопсія, метою якої є встановлення гістологічного діагнозу та визначення подальшої лікувальної тактики.